Немеркнучий спогад про старшину УПА Івана Оліяра, “Кума”

Незчисленно багато українських патріотів, які народилися у XX-му столітті, зазнали не тільки невимовних страждань від різних окупантів, але і радість боротьби за визволення України від чужоземного ярма. До таких людей належав і покійний Іван Оліяр, який відійшов у вічність 11 лютого 2010 року на 96-му році життя і похований в упівській дільниці на цвинтарі церкви св. Андрія в Пармі, Огайо, США.

Народився Іван Оліяр 25-го грудня 1914 року в с. Сівчина, повіт Перемишль (тепер Польща), у патріотичній родині батька Семена і мами Пелагії з дому Павлик. Змалку у батьківській хаті Іван отримав дуже потрібне для майбутнього життя національне і релігійне виховання. Саме закладена в дитинстві любов до рідного краю спонукала пізніше Івана стати в ряди борців за волю українського народу. І коли старші друзі запропонували йому ознайомитись з Декалогом українського націоналіста, то він не тільки його прочитав, але й вивчив напам’ять та зрозумів, що ці “десять заповідей” будуть прямим дороговказом у його житті. В січні 1939 року Іван Оліяр прийняв присягу і вступив до Організації Українських Націоналістів.

У вересні 1939 року розпочалася німецько-польська війна. Прийшли німці і дозволили створити українську поліцію, до якої вступив Іван за дорученням організації. Лише вісім днів існувала ця поліція, бо згідно договору Ріббентропа-Молотова цей терен зайняли більшовики і залишатись під їх владою було небезпечно. Іван з групою друзів вночі перейшли ріку Сян і тоді різним транспортом доїхали до Кракова. Тут вже була велика група політичних еміґрантів, яким німці дозволяли виїхати на роботу до Німеччини. В числі 29 політичних еміґрантів Іван виїхав до Німеччини в м. Бремен, де працював на різних роботах і не покидав зв’язку з ОУН. Тут Іван познайомився із своєю майбутньою дружиною Євою Царук, яка виїхала на працю до Німеччини напередодні Другої світової війни.

У 1943 році до Івана дійшла вістка, що в Україні формуються збройні загони для боротьби з окупантами. За завданням ОУН він повертається в рідний край, вступає в ряди Української Повстанської Армії під псевдом “Кум”. У цьому ж році пройшов перший військовий вишкіл, а в 1944 році - вишкіл станичного та підстаршинський вишкіл, який проводив командир “Громенко”. 23 липня 1944 року в складі сотні “Громенка” Іван брав участь в успішному збройному нападі на Бірчу, де повстанці з німецьких складів поповнили свої запаси продуктами харчування і медикаментами. У 1945 році Іван ще пройшов вишкіл провідників теренової сітки ОУН. Проведення цих вишколів свідчить про те, як тісно була поєднана співпраця ОУН і УПА. Не забував Іван і про свою кохану Єву та допоміг їй повернутися з Німеччини додому в 1944 році. В цьому ж році відбулося їх вінчання, яке пройшло на Львівщині, звідки походила Єва. Вони обоє активно стали працювати в господарській ділянці УПА. У 1946 році у них народився син Ігор.

Протягом 1945-1947 років Іван сповняв функцію районового господарчого, відповідав за стан матеріального та харчового забезпечень сотень УПА. Мав завданням створити мережу харчових магазинів і зібрати також запаси одягу. Він успішно справлявся з поставленим перед ним завданням. Після проведених вишколів у 1945 році Іван зорганізував 4 рої повстанців, які перебрав під свою опіку командир "Зруб". Восени цього ж року почалася перша велика переселенча акція, організована поляками проти українців. Тому й масово вступали хлопці в УПА і обороняли українські села впродовж всього 1946 року і початку 1947 року. За кожне українське село велися завзяті бої з польською армією. В одному із таких боїв над Добрянкою у березні 1947 року Іван був ранений в руку. Тоді ж в бою між Балигородом і Тісною був убитий повстанцями УПА польський генерал Кароль Свєрчевський. У відплату за його смерть Польща кинула на облави 30-тисячне військо. Руйнація українських сіл, масові вбивства, арешти і примусові переселення людей були безпощадними з боку польських банд.

На початку червня 1947 року за наказом Проводу ОУН-УПА Іван Оліяр вирушив рейдом із сотнею "Громенка" на Захід. Перейшовши ріку Сян, українські повстанці прощалися з нашими горами і лісами, складали подяку потокам, гущавинам і полянам, які протягом трьох з половиною років захищали їх, давали їм пристановище у боротьбі з ворогом. Нелегкий то був рейд, який постійно проходив у боях спочатку з польськими, а потім з чеськими військовими загонами. 17 червня сотня “Громенка” востаннє в бою з польськими прикордонниками залишила Польщу і перейшла на Словаччину.

Пройшовши понад 200 кілометрів словацької землі з боями проти чеських військ, сотня втратила багатьох своїх стрільців. У процесі боїв повстанці втрачали між собою зв’язок і вже невеликими групами продовжували рейд на Захід. Іван залишився ще з двома вояками. За кілька днів вони попали в засідку, де два його друзі загинули, а Іванові вдалося врятуватись і він вже самотужки продовжував добиратися до Німеччини. Обминувши місто Трнаву, опинився близько кордону з Австрією. Через декілька спроб йому вдалося перейти кордон вбрід рікою Моравою. Перейшов окуповану більшовиками зону Австрії і добився до Відня 9-го вересня 1947 року, а звідси до Зальцбурґу, де вже була американська зона. Тут в українському таборі Лекзенфельд Іван був першим упівцем, що прибув із зброєю в руках з України. Служба безпеки табору склала відповідний протокол і тоді Іван віддав свою зброю. Він також довідався, що сотенний “Громенко” вже перебуває в Німеччині. Згодом сюди почало прибувати й більше вояків УПА.

В лютому 1948 року всі вояки УПА в тому числі й Іван переїхали до Західної Німеччини. Ось так старшина УПА Іван Оліяр “Кум” та й інші українські повстанці пробивалися з боями від Карпатських гір до Німеччини, і як живі свідки, сповістили світ про продовження боротьби в Україні проти комуно-московських окупантів. Подяка українським повстанцям була оприлюднина у “Зверненні воюючої України до бійців і командирів рейдуючих відділів УПА”, в якому, зокрема, сказано: “Ваш прихід у Західну Європу, як безпосередніх учасників і живих свідків визвольної боротьби на Рідних Землях, докорінно вплинув на зміну поглядів чужинців на нашу визвольну боротьбу і поклав кінець фальшуванню правди про цю боротьбу. І в цьому Ваша велика заслуга для цілої визвольної справи. Історія гідно оцінить Вас”. Звернення підписав Голова Генерального Секретаріяту УГВР і Головний Командир УПА, генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич - Тарас Чупринка та інші члени Української Головної Ввизвольної Ради.

У 1950 році Іван Оліяр прибув до Америки і поселився в Клівленді, Огайо. Але не тішило його життя в Америці, коли біля нього не було коханої дружини Єви і улюбленого сина Ігора. А де вони в той час були? У 1947 році під час акції “Вісла” 150 тисяч українців були примусово переселені із споконвічних батьківських земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя і розсіяні по всій західній та північній Польщі. Серед цих переселенців була і Єва Оліяр із сином Ігорем. Вона, як учасник ОУН-УПА, була декілька разів арештована польською владою і зазнавала у в’язницях невимовних тортур. Лише у 1958 році Івану Оліяру з допомогою Міжнародного Червоного Хреста вдалося їх розшукати і вони обоє прибули до Клівленду. Ось так подружжя Івана і Єви Оліярів після понад 10 років розірваного родинного життя знову з’єдналося разом для продовження щасливого майбуття. Тут у них народилася дочка Оксана і син Мирон.

У Клівленді Іван Оліяр активно включився в громадське життя українців, належав до Української Католицької Церкви св. апостолів Петра і Павла. Протягом семи років з перервами від 1950-го до 1996 років очолював відділ Товариства Вояків УПА в Клівленді, був членом Головної Управи Товариства Вояків УПА. Він продовжував діяльно працювати в ОУН, ООЧСУ та в СУМі, співав у хорі ім. Т. Шевченка, був жертвенний на різні громадські цілі. Слід відзначити, що завдяки ініціативі старшини УПА Івана Оліяра було споруджено Пам’ятник Воїнам УПА на цвинтарі св. Андрія та вмурування Пропам’ятної таблиці Головного Військового Штабу УПА в притворі церкви св. Андрія в Пармі.

Родина Оліярів приділяла особливу увагу національно-патріотичному вихованню своїх дітей, які отримали від батьків закладену добру основу українства. Всі троє є членами Спілки Української Молоді, закінчили Рідну Школу, добре обізнані з правдивою історією України. А син Ігор протягом семи років очолював осередок СУМу ім. гетьмана Богдана Хмельницького, а тепер є головою управи третього відділу Організації Оборони Чотирьох Свобід України в Пармі.

Дружина Івана Єва відійшла у вічність у червні 2009 року. Тож подружжя Оліярів у потойбічному світі не буде тривожитися долею рідних дітей, бо вони продовжують добру справу своїх батьків. А всі рідні та знайомі, подруги і друзі глибоко сумують у зв’язку з втратою дорогих людей, але переконані, що імена відомих членів ОУН-УПА Івана і Єви Оліярів назавжди залишаться в пам’яті прийдешніх поколінь.