Якщо держава - це ми,
То хто тоді вони?
Флоріан Боднар
Співвідношення
національного та соціального аспектів буття суспільства неодноразово ставало
темою широких дискусій. Навколо цих понять формувались та розвивались
різноманітні ідеологічні та політичні течії і рухи, спостерігалися
процеси словесних спекуляцій чи віддача пріоритету якійсь окремо взятій
ділянці. З’являлись партії, дискредитувались ідеї, локалізувались чи
приватизовувались поняття. Кожен політичний чи ідеологічний рух намагався
аргументувати своє ставлення до вище піднятих питань. Багато уваги приділяли
також ідеологи українського націоналізму даній проблемі, що зрештою
знайшло відображення в численних друкованих матеріалах.
“Здобудеш Українську
Державу, або загинеш в боротьбі за неї” – гласить перша точка Декалогу
Українського Націоналіста. Здобудеш Державу! Але не просто Державу, а
Українську Державу, тобто, Державу, наповнену українським змістом, яка
гарантуватиме задоволення всіх потреб Нації: політичних, духовних, соціальних,
тощо. Отже держава не просто так, заради держави, а як вияв форми
найоптимальнішого буття Нації. Відповідно, держава мусить бути самодостатньою,
тобто спроможною захистити свою безпеку та могти вирішити проблеми громади,
гарантувати вільний її розвиток, дбати про задоволення інтересів простої
людини. ОУН проголосила боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу
головною ціллю своєї діяльності. держава української нації на українській
землі. Завдяки жертовності мільйонів кращих із кращих, які впродовж нашої
історії клали голови за цю святу ідею та в значній мірі внаслідок сприятливих
обставин ми отримали державу. Природньо, постає питання, чи нинішня Україна є
вже тою, омріяною поколіннями, УССД? Чи є вона національною? Що таке
національна держава? Чому деякі високі владні мужі заявляють, що національна
ідея не спрацювала?
Навіть поверхневий
аналіз реалій дає можливість зробити висновок, що сучасна Україна не є
національною державою ні за своєю ідеологією, ні за своєю практичною політикою,
ні за керівним кадровим потенціалом, який складається в основному з людей із
неукраїнським, за своєю діяльністю, а не тільки етнічною ознакою єством.
Натомість маємо лише формально-юридичне унезалежнення значної частини
українських етнографічних земель в “державі Україна”. Бо українська нація не є
господарем, а далі перебуває в ролі об’єкта визиску новоявлених феодалів з
числа нацменшин і трансформованої компартноменклатури. Маємо феодальну державу
з елементами дикого капіталізму, де правила гри пишуть ті, для кого Україна –
просто черговий бізнес-проект. Сьогодні ми чітко фіксуємо існування двох видів
реальності в економічному та політичному полі держави. По-перше, формальна,
відкрита реальність, в якій існує держава, закони, бюджет і бюджетники, партії
і громадські організації. І по-друге, віртуальна, закрита, тіньова реальність,
де діють свої закони і залежності, де немає податків і бюрократії, але є
жорстке зобов’язання платити за все, де свій ринок праці і послуг, де
функціонують основні фінансові потоки, без яких не змогли б існувати ні політичні
олігархи, ні їх політичні холдинги і синдикати. Кланову структуру України можна
уявити у вигляді ЗАТ, де пакети акцій різної величини знаходяться в руках
бізнесово-політичних груп. Їхні лідери утворюють “раду директорів”, доступи до
“тіл” чиновників давно поділені, а виконавчий директор ЗАТ (Президент Леонід
Кучма) наглядає за виробництвом (країною) і весь час боїться, щоб на його місце
“рада” не призначила нового директора. Клани активно експансують у публічну
політику, мають свої газети, телеканали і навіть контрольовані ними партії та
фракції і групи у парламенті. І вся ця система не має жодного відношення до
демократії у тому сенсі, що влада не виконує свої “природні” функції “арбітра
нації”, “нічного сторожа”, “соціального гаранта” та охоронця загальних,
національних інтересів. Навпаки, вона обслуговує інтереси бізнес-політичних
груп.
В різних регіонах
України, та й зрештою навіть на різних владних щаблях можна побачити намагання
протидіяти, змінити існуючу реальність. Але через нашу неорганізованість і
пасивність, поки що домінують вони. Домінують, тому що ми їм це дозволяємо. І
зустрінуться за столом декілька українців, покритикують усіх, хильнуть для
хоробрості, пожуряться, та й скажуть пророчі “все так не буде” і розійдуться.
Ну що ж, журитися, плакати – це нам не вперше. Нас навіть привчили святкувати
поразки, а не перемоги. Це вкорінене у нашій психіці. Історичну ж ментальність
і психіку народу, за словами Євгена Маланюка, змінити не просто. Але не маємо
права тільки нарікати на наш народ. Бо, як говорив Провідник ОУН Степан
Бандера, “маси треба брати такими, якими вони є в дійсності, це значить, також
з усіма їхніми хибами і недомаганнями.”
Отож, якщо ми хочемо
домогтися торжества правди і зробити Україну міцною державою, яка гарантуватиме
належний рівень життя своїм громадянам, маємо займати активну, наступальну
позицію. Еволюційний шлях розвитку суспільства сьогодні не для нас, бо він
поставить під загрозу саме існування нації. Для бізнес-політичних груп, які
сьогодні керують Україною, дорога на схід є ріднішою і ближчою ніж на захід.
Отже не коректив потрібно домагатися, не реформ у якійсь окремо взятій чи
навіть кількох галузях, а революційним шляхом будувати новий лад на звалищах
старого. І не треба сприймати революцію у більшовицькому трактуванні, як щось
криваве, насильницьке, жорстоке. Просто має відбутися ефективний і мобільний
перехід на нові суспільні відносини.
Що ж являє собою
національна революція? За словами Степана Бандери, національна революція має
дві основні ознаки. Перша – це активна й солідарна участь у ній цілого народу,
всіх прошарків нації. Отож напевне, саме тут потрібно шукати відповідь на
питання, чому олігархам вдалося, відправивши уряд В.Ющенка у відставку,
зупинити революційні зміни в українській економіці. Адже реальний валовий
внутрішній продукт за січень-квітень 2001 року зріс, порівняно з аналогічним
періодом минулого року, на 8,5%. Це один із найкращих показників у
континентальній Європі. Зростання відбулося фактично в усіх галузях народного господарства,
ліквідовано заборгованість перед бюджетниками, постійно знижується рівень
інфляції. Так і живемо. Економічне зростання у нас – і урядова криза також у
нас. Не вписався В.Ющенко в бізнес-проект олігархів, вони його і усунули. Але
нація виявилася не готовою до реальних, радикальних змін в економіці. Влада, в
особі Прем’єр-міністра, бажала змінити існуючий стан, але народ виявився не
підготованим до таких кроків. Друга ознака національної революції – змагання за
докорінну зміну становища всього народу, умов його життя та розвитку, тобто,
будування нового ладу. Обидві функції революції сплітаються в одну нерозривну
цілість, і відбуваються рівночасно, а не одна за одною.
Українська
національна революція, як говорив Степан Бандера, є одностайним процесом, що
складається із трьох фаз. Перша – фаза боротьби за душу народних мас, коли наші
ідеї й програма опановують найширші верстви українського народу. Друга фаза, як
продовження першої, – це фаза визволення. Третя – будування незалежних
національних держав, здійснення ідей і програми визвольної революції в
державному і суспільному житті.
Говорячи про маси,
Степан Бандера постійно наголошував: “Насамперед, треба поцікавитись їхнім
матеріальним станом, умовами побуту, життя, праці, можливостями влаштувати і
поліпшити їхнє життя, їхні умови, потреби і бажання”.
Ярослав Стецько
писав: “Наша революція не закінчиться з моментом за існування держави, перед
нами стоятиме вимога побудови цілого життя на нових засадах. Нам належить
провести аграрну, промислову реформи, тобто здійснити соціальну революцію.
Соціальні зміни мусять бути проведені в перший момент революції, щоб народ був
свідомий того, що здобутків української революції ніхто вже не забере в нього
ніколи. Таким чином треба опанувати найширші кола населення, свідомих і
несвідомих, здобуваючи цим найпевнішу матеріальну базу для боротьби. Неможливо
зламати силу нації, згуртованої у власній національній державі”.
Суть будь-якої
революції полягає в боротьбі нового зі старим. Чи можна назвати події кінця
80-х – початку 90 років XX століття національною революцією? Без сумніву, що
так. Широкі верстви української нації, яка піднялася на боротьбу, ставили перед
собою мету цілковитої національної незалежності, пов’язуючи з нею й покращення
свого життєвого рівня. Бажання покращити свій добробут є цілком природнє; воно
веде до зміцнення могутності держави. Але мусимо констатувати, що після розвалу
совєтської імперії революційний процес зупинився, і це надало можливість
комуністичній номенклатурі зберегти і надалі владу в своїх руках. Розуміючи, що
прямими заборонами вже неможливо зупинити прагнення народу до волі,
номенклатура діяла у двох напрямках.
Перший полягав у
нейтралізації впливових на той час політичних об’єднань через влиття в їхні
структури, а також за рахунок незначних поступок (у вигляді місць у
Президії Верховної Ради, толерування участі в комерційних структурах, тощо).
Другий – недопущення здійснення економічних реформ в інтересах українського народу.
На кожному із названих напрямків компартноменклатура, витворивши різноманітні
підрозділи: олігархічні, політичні, суспільні; мала успіх і зуміла пережити
найстрашнішу для себе фазу національно-визвольної революції та ще й нав’язала
цілому суспільству свої правила гри.
Наша тимчасова
невдача повинна стати уроком для нас. Національні та соціальні процеси мусять
відбуватися рівночасно. Певна фаза політичних перетворень обов’язково має
підкріплюватися соціальними перетвореннями. Якщо таких підходів не буде
досягнуто, то під загрозою опиняться і національні здобутки. Під тиском
народних мас Україна стає незалежною, повалено однопартійну систему,
утверджується національна символіка. Тим часом "економічні реформи",
здійснювані посткомуністичними владними структурами, принесли повне зубожіння
української людини. Як пише В.Лагутін: “Системна криза суспільства в Україні
призвела до значного ослаблення соціальної захищеності людей. Знизився рівень
соціальної безпеки людини, зросла ненадійність її існування. На порядок денний,
по суті, стала проблема виживання людини в умовах екстремальних економічних,
соціальних, політичних, і, екологічних навантажень”. На тлі злиденного життя
широкого загалу незначний відсоток “еліти” живе у своє задоволення. Чому так?
Адже почуття несправедливості завжди було причиною соціальних революцій. Чи
усвідомлюють дану істину владні мужі? Чому не роблять належних висновків, і,
відправивши В.Ющенка у відставку, руйнують навіть ті незначні здобутки які ми
маємо?
Стихійна
лібералізація цін, “дика” приватизація, відсутність стабільної грошової
одиниці, галопуюче падіння виробництва, злодійське розкрадання і розбазарювання
державних ресурсів – ось неповний перелік “діяльності реформаторів” на початках
становлення державності. І це маючи найкращі стартові можливості серед
республік колишньої більшовицької імперії. Творці економічних реформ, як
українські, так і закордонні, пропонували один поперед другого свої варіанти
переходу до ринку, відкидаючи національні особливості, або не акцентуючи на них
увагу. І не зустрінемо великих розбіжностей між програмами вчених
Гарвардського університету та провідних вітчизняних науковців, коли навіть
Кабінет Міністрів України, за часів урядування Звягільського, Кучми, Масола,
Лазаренка чи Пустовойтенка пропонував модель розвитку економіки нічим не
відмінну від їхньої. Але добробут людей погіршувався, реформи не давали
позитивного результату. “Реформаторські” ідеї творили кадри старої школи, які і
самі щиро не були зацікавлені у їх реалізації. Не було, на той час, цілісної
ефективної державної програми стабілізації політичної і економічної ситуації в
Україні. Економіка і політика не розглядалися як взаємозв’язані процеси, або на
цьому увага не акцентувалася. Рекомендації поважних науковців, які всесторонньо
підходили до реформування суспільства, деякі “відповідальні особи” трактували
як економічну інтервенцію. Різностороння інтервенція відбувалася і відбувається
ще й досі, але це тих лжереформаторів і лженауковців уже цілком
влаштовує. Ще у 1994 році Збігнєв Бжезинський пропонував, як і Степан Бандера,
варіант трифазної посткомуністичної трансформації. На його думку:
1 – а фаза: 1-5 років
Політична мета: перетворення
Економічна мета: стабілізація.
|
Політичні ознаки
|
Правові ознаки
|
Економічні ознаки
|
Допомога Заходу
|
|
Основи демократії;
Вільна преса;
Кінець однопартійної держави і поліцейської
системи;
Перші демократичні об’єднання і рухи
|
Усунення невиправданого державного контролю
|
Лібералізація
цін і припинення дотацій;
Кінець усуспільненого виробництва; Безсистемна
приватизація
|
Стабілізація грошової одиниці;
Термінові кредити та допомога
|
2-а фаза: 3-10 років
Політична мета: від перетворень до
стабілізації
Економічна мета: від стабілізації
до перетворень.
|
Політичні ознаки
|
Правові ознаки
|
Економічні ознаки
|
Допомога Заходу
|
|
Нові Конституція та виборчий закон;
Вибори;
Децентралізоване регіональне самоврядування;
Стала демократична коаліція – нова політична
еліта.
|
Законодавча /
Нормативна база відносин власності і
Підприємництва
|
Банківська система;
Мала і середня приватизація;
Демонополізація;
Поява нового класу власників і підприємців.
|
Інфрастру-
ктурні
кредити;
Технічна допомога;
Доступ до ринків;
Іноземні
інвестиції
|
3-я фаза: 5-15 (та більше) років
Політична мета: закріплення
перетворень.
Економічна мета: стабільне
піднесення
|
Політичні ознаки
|
Правові ознаки
|
Економічні ознаки
|
Допомога
Заходу
|
|
Утворення стабільних демократичних партій;
Встановлення демократичної політичної культури
|
Виникнення
незалежних
судових
органів та
встановлення правової культури
|
Велика приватизація;
Виникнення
культури
підприємництва.
|
Значні іноземні інвестиції;
Вступ до основних орга-
нів Заходу
(напр., ЄС, НАТО, тощо).
|
Я не збираюся
аналізувати фази трансформації, запропоновані З.Бжезинським, і відповідність їх
українській дійсності, це не головне, суттєво, що він розглядав
політичні, економічні та правові моменти як нерозривне ціле. Незавершеність
економічних чи політичних процесів у одній із фаз гальмує ефективний перехід до
іншої. У нас же лідери багатьох державницьких сил часто говорили про політичні
аспекти незалежності, а економічні чи соціальні моменти були для них чимось
далеким, непопулярним. Інші, в цей час не зосереджувались на політиці, а
приватизовували стратегічні об’єкти щоби потім, маючи фінанси, повернутися у
політику. Аналіз нашої дійсності характеризувався безсистемністю, перетворення
стали затяжними і болючими, наслідки їх видаються не прогнозованими.
Головне у
приватизації – не дискредитувати ідеї самої приватизації. А вона у більшості
випадків проходила хаотично і носила непевний характер.
Від реформ у
аграрному секторі теж очікувалось значно більшого ефекту. Насправді,
український селянин не може продати, або віддати під заставу свою землю для
того, щоби отримати кредит, бо вона не є товаром. Відсутня система пільгового
кредитування села. Фактично, селяни і надалі залишаються залежними від
колгоспно-аграрного лобі. В грі без правил виграє той, на чиєму боці
сила, а бідний залишається бідним, бо безправний, а безправний – бо бідний.
Віктор Ющенко
продемонстрував інший стиль керівництва. Будучи переконаним державником,
розуміючи всю актуальність реформування народного господарства, він
застосовував практику національних реформ, побудовану на національних
пріоритетах. Уряд, під його керівництвом, вирішив проблему заборгованості
бюджетникам, і цим самим, ліквідував важливе джерело соціальної напруги у
суспільстві. Уряд намагався взяти під контроль святая святих – енергоринок.
Цього, в сукупності з іншими додатковим факторами, йому олігархічні середовища
пробачити не могли. Історія розставить все на свої місця, але навіть після
відставки В.Ющенко залишив у спадщину величезний пропагандивний ефект від
роботи свого уряду. Інші уряди, після нього, вже зобов’язані, щоб уникнути
соціального вибуху, тримати “відповідну планку”.
Різноманітні сили
намагатимуться взяти своєрідний реванш. Ліві пропонуватимуть знову будувати
комунізм чи соціалізм, які насправді є завершенням того ж таки капіталізму в
найгіршій його формі – державної диктатури сконцентрованого капіталу.
Лібералізм, що лежить в основі олігархічних партій і рухів, сприймається ними ж
як вседозволеність і створює добрий ґрунт для поширення більшовицьких
ідей. Соціальна проблематика завжди служила добрим підґрунтям для різноманітних
спекуляцій. У всіх варіантах параду референдумів, ініційованих різноманітними
політичними силами, спостерігається апеляція до соціальної проблематики. Рух за
єдність, який є передовим олігархічним підрозділом у правому таборі, пропонує
забезпечити всіх працею і соціальним захистом. Комуністи також за те ж саме,
тільки замість слова праця вживають термін “труд”. Це ми вже проходили. Мали
змогу відчути на собі їхні гарантії. Єдиною альтернативою залишається
завершення націоналістичної революції: національної і соціальної. Мусимо
ідеологізувати суспільні відносини на мікро соціальному рівні, у справах
щоденних життєвих потреб. Як говорив Ярослав Стецько: “Національна революція,
з’єднана із соціальною, – окреслюється коротко: націоналістична революція.
Український націоналіст – це означає: національний суспільник-революціонер”.
Використана
література
1. Бандера С. Перспективи української
революції, Мюнхен, 1978. – с.14-15.
2. Башнянин Г., Дашкевич Я.,
Харитонов В. Таємна соціально-економічна війна проти України / Шлях Перемоги.
13.02.1997.– № 7 – 3с.
3. Бетіна Н. Прогноз –
сприятливий. Для майбутнього уряду. / Дзеркало тижня: електронна версія.
21.05.2001.
4. Бжезинський З., Великі
перетворення / Політична думка. Київ, 1994. №3 с. 5-15.
5. Зущик Ю., Кривошеєнко О.,
Яблонський В. Фігури. Політичне лідерство в сучасній Україні. Київ, 1999. –
133с.
6. Стецько Я. Українська
Визвольна Концепція, том 1, Мюнхен, 1987. – с.133-140.
7. Укрпартіформ: Незалежна
агенція “Ексклюзив – ХХІ”. – 8-14.05.2001. – № 14 – 3с.
8. Лагутін В. Людина і
економіка: Соціоекономіка. – Київ, 1996. – с. 288-292.
9. Яхно О. Виборчі технології
в Україні: показник псевдодемократії / Публіцистика і політика. Київ, 2001. –
90 с.
Іван Гавдида
