Усі ми є творцями і ковалями історії нашого народу. Усі ми пишемо сторінка за сторінкою цю велитенську книгу буття. Від суду історії не заховається нічого. Золотими літерами у цій книзі висвітлюється слово – УПА. Яке коротке, але яке значиме слово. Воно характеризує цілий період життя і боротьби нашої нації. Боротьби за незалежність, боротьби – за Україну.

Цю боротьбу очолила Організація Українських Націоналістів, яка головною метою своєї діяльності постановила боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу. ОУН під проводом С.Бандери, ще в травні 1941 року вирішила, не очікуючи ласки від нікого, проголосити на українських землях Українську Державу. Після нападу Німеччини на Совєцький Союз націоналісти негайно приступили до реалізації своїх планів, проголосивши 30 червня 1941р. у Львові відновлення Української Самостійної Держави. Нацисти жорстоко розправилися з українськими патріотами, запроторивши С.Бандеру, Я.Стецька та їхніх побратимів у концентраційні табори. Посилено арешти, багато українських патріотів гине від німецьких куль. Не дивлячись ні на що авторитет бандерівського руху постійно зростає.

У квітні 1942р. ІІ Конференція ОУН постановляє братися за підготовку широкого повстанського руху. У поширюваних серед населення листівках говориться, що на зміну одного тоталітаризму прийшов інший, тому українці повинні готуватися до збройної боротьби.

Впродовж літа 1942 року малі озброєні групи націоналістів проводили, як пише Володимир Косик, лише незначні операції. У жовтні малі відділи почали зливатися у великі військові частини. Ці з’єднання, створені Проводом ОУН, прийняли назву Українська Повстанська Армія. Офіційною датою створення УПА прийнято вважати 14 травня 1942р. Це підтверджують і німецькі джерела. Таємний звіт штабу німецької армії від 16 жовтня 1942р. акцентує увагу на тому, що озброєні групи націоналістів перший раз згуртувалися в околицях Сарн в одну велику частину, яка постійно поповнюється.

Повстанці не дають окупантам панувати на українській землі. Боротьба оголошується проти Гітлера і проти Сталіна. Першою значною акцією УПА стало захоплення Володимирця 7 лютого 1943р. і звільнення з тюрми в’язнів. Один із німецьких урядовців, що перебував на Волині, звітував на початку квітня 1943р. в Берлін, що крім совєтських є і націоналістичні партизани, число яких постійно зростає. Націоналісти опанували велику територію, вони навіть у білий день нападають на поїзди, визволяють людей, яких везуть працювати до Німеччини. Лише у квітні в боях проти УПА загинуло біля 600 німців.

УПА одночасно вела бої проти совєтських партизанів. В лютому і березні 1943р. відділи УПА очистили від червоних партизанів ліси в околицях Сарн, Столина, Володимирця, відтісняючи їх постійно на північ, у поліські болота. У квітні 1943р. УПА налічувала до 10 тисяч вояків, а в червні – вже біля 22 тисяч.

Відділи УПА активно діють на Волині та Галичині, де вони спочатку виступали під назвою Українська Національна Самооборона. Підрозділи УПА зустрічають під Житомиром і Києвом. А, нещодавно, молодий Сумський дослідник Геннадій Іванущенко виявив, що УПА діяла на Сумщині: в Конотопському та Кролевецькому районах і у Коропському районі Чернігівської області.

Основою ідеологічних унапрямлень УПА завжди були ідеологічні позиції ОУН.

УПА будувалася за принципом регулярної армії, в її відділах панувала військова дисципліна. На самому початку усіма відділами командував Клим Савур-Клячківський.Перший штаб УПА знаходився на північному заході, на Волині, в районі Костополя.

У серпні 1943 року відбувся ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН, на якому головою центрального Бюра Проводу ОУН обрано Романа Шухевича. Восени 1943р. Головний військовий штаб Центрального Проводу ОУН переорганізовано у Головний військовий Штаб УПА і створено пост Головного командира УПА. Наприкінці листопада 1943р. Р.Шухевич став виконувати обов’язки Головного командира УПА.

У 1944р. територія дій УПА була поділена на три краї: Північний край (Волинська та Житомирська області), Західний край (Львівська, Тернопільська, Станіславівська, Чернівецька й Дрогобицька області), Південний край (Вінницька і Кам’янець-Подільська області). Окремо велася робота у центральних та східних областях України.

У боротьбі проти УПА німці дуже часто використовували військові частини, сформовані з колишніх совєтських військовополонених. Головне командування УПА поширювало серед них звернення, закликаючи їх переходити на бік повстанців. Ця акція дала несподівані результати. Добровольці згаданих частин десятками переходили “до лісу”. Тому у серпні 1943 року при УПА були створені національні відділи вірмен, литовців, грузинів, узбеків, казахів, татар. Національні відділи УПА проіснували до кінця війни. В рядах УПА були жиди – як звичайні вояки або лікарі. Були і росіяни, серед них професор академії в Москві, командир 36-го військового корпусу генерал Сисоєв, що після втечі з табору полонених вступив до УПА як українець під прізвищем Петро Скирда (див. Огонек, ч.23, травень, 1964). Був навіть бельгієць Альбер Газенбрук під псевдом “Західний”.

У боротьбі з німцями УПА зазнала значних втрат. У грудні 1943р. загинув начальник штабу УПА-Південь Антон. Але вона поповнюється все новими членами, її ряди постійно зростають. На кінець 1944р. вона нараховує до 100 тисяч, а можливо й більше.

У 1944р. совецька армія вступає на територію діяльності УПА. На зміну нацистському приходить більшовицький терор. Органи НКВД проводять масові арешти, за найменшу підозру – розстріл. Для прикладу, тільки протягом місяця в трьох малих районах біля Львова більшовики вбили 69 осіб, поранили 4, арештували 158, в тому числі 42 дівчат, вивезли на заслання 25 родин. Українці десятками тисяч вступають до УПА. Ведуться бої з загонами НКВД.

Головна Команда УПА та Провід революційної ОУН розуміли, що війна скоро закінчиться. Якщо після війни не дійде до конфлікту між совєтською Росією і західними союзниками, то Москва кине проти УПА великі сили. Боротьба буде тривати довго. Тому було вирішено створити політичний загальноукраїнський центр, який перебирав би на себе політичне керівництво цією боротьбою. У липні 1944 року уворюється УГВР.

У 1945-46 роках у західноукраїнських областях совєтська влада була фактично обмежена до обласних і районних центрів, а села перебували під впливом УПА та підпілля ОУН. НКВД застосовувало проти УПА бактеріологічну зброю, викликаючи епідемію тифу та розривні кулі.

Улюбленим методом НКВД була провокація із перевдяганням на повстанців. Ці псевдоповстанські відділи грабували населення, вбивали селян, намагаючись викликати негативне ставлення до УПА. Але простий народ розумів де вороги, а де свої. Проти УПА кидаються великі сили. Тому в червні 1946р. конференція Проводу ОУН приймає рішення перейти з повстанської війни на підпільну. Переорганізація УПА відбулася восени 1946 року. Більшість відділів розформовано, вояків переведено у підпільну мережу.

У жовтні 1947 року розпочалися масові вивози українського населення. Совєтська влада запланувала вивезти 800 000 осіб, але дії УПА і збройного підпілля зірвали цей план.

Відділи УПА здійснювали рейди на територію інших країн, де інформували місцеве населення про мету боротьби, про змагання українців за свободу і незалежність. Взимку 1948-49 років проти УПА і підпілля кинуто чотири дивізії. УПА зазнає втрат у командному складі. 5 березня 1950 року у нерівному бою з НКВД гине в Білогорщі Головний Командир УПА Роман Щухевич. І все таки боротьба продовжувалася ще до 1952-54 років, а в деякиїх районах аж до 1956 року.

Боротьба УПА Совєтською пропагандою висвітлювалась викривлено, героїв української нації зображали бандитами, породжували ряд міфів.

 

Міф перший: УПА створена нацистами і тісно співпрацювала з ними. У своєму виступі я наголошував на тих численних антинацистських акціях. УПА боролася за незалежну Україну, шукаючи союзників і поборюючи ворогів. Після репресій проти українців, нацисти стали такими ж ворогами як і більшовики. Війна велася проти Гітлера і проти Сталіна, що зрештою і відображено в багатотисячних агітаційних матеріалах.

 

Міф другий:  УПА діяла виключна на Заході України. Її боротьба була локальною боротьбою. Дійсно, найширше повстанський рух був розвинутий на Заході, де діяла сильна мережа ОУН, існували глибокі традиції, але я наводив факти діяльності націоналістичного підпілля і саме відділів УПА в центральній та східній Україні, про що свідчить багато документів.

 

Міф третій:   УПА не користувалася підтримкою  народу, чинила звірства по віджношенню до мирного населення. Відповідь напрошується сама по собі. Чи можливою була би боротьба в умовах нацистського і сталінського терору без підтримки населення? Однозначно, що ні. Українські люди допомогали харчами, лікували поранених, доставляли інформацію й боєприпаси, часто наражаючи себе на небезпеку. Адже боротьба велася без жодної зовнішньої допомоги. Звірства проти мирного населення чинили псевдоповстанські загони, сформовані окупантами.

 

Міф четвертий: УПА та націоналістичне підпілля брали участь у каральних операціях проти громадян інших національностей. Я вже наголошував на тому, що в складі УПА діяли національні відділи і хто в них перебував. УПА по-братерськи ставилася до тих хто розумів її боротьбу, сприяв їй та допомагав. В той же час, коли польська влада стала звірськи винищувати українське населення Закерзоння, УПА встала на його захист, але воювала вона не з поляками, а з  польськими поліційними чи війсьвими відділами, тими, хто чинив терор проти українців.

Армія без держави, армія героїв.

Для нас УПА – це легенда, легенда чуйного борця, готового кожної хвилини стати на захист своєї батьківщини. І перед УПА у нас були герої: княжі дружинники, козаки чи навіть січові стрільці. Але УПА – унікальна. Її не створив ані свій, ані чужий державні уряди. УПА виросла зі серця й душі нашого народу, жила з народом і боролася для народу.

Для нас УПА – це символ, символ незламної волі українського народу до власного життя, до свободи, до самостійності за всяку ціну. УПА – це символ нашої національної та політичної зрілості, символ духа жертви, посвяти й любови до рідного краю. В УПА вступали найкращі сини та доньки українського народу, вступали, будучи готовими на все заради України.

Для нас УПА – це заповіт, заповіт, писаний кров’ю, який усіх нас зобов’язує до дії, до чину.

А що ж ми? Чи спромоглися на 11 році незалежності  вшанувати їх, наших героїв? Чи держава Україна, за яку вони боролися, визнала їх, як борців за свободу і незалежність?

Так хтось скаже, що офіційно існує зареєстроване згідно чинного українського законодавства Братство вояків ОУН-УПА, що сесії 7 західноукраїнських областей прийняли рішення про визнання боротьби ОУН-УПА як національно-визвольної боротьби українського народу. І, що, навіть Президент ніби то не проти визняння на загальнодержавному рівні боротьби ОУН-УПА. Перед виборами Медведчук пригадав, що його батько був колись членом ОУН, Суркіс клав квіти до  пам’ятника Коновальцю і всі кандидати в депутати від державницьких сил один пеперед одного заявляли про свою любов до українських повстанців і законодавчого врегулювання існуючої проблеми.

Але поки що маємо закон “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, пункт 16 статті 6 якого гласить, що до учасників бойових дій відносяться також “вояки Української повстанської армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941-1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”. Це формулювання з головою видає тих, хто при написанні цього ганебного “закону” керувався не юриспруденцією, не прагненням встановити потоптану справедливість, а політичним шахрайством, підносячи у ранг героїв убивць української нації, а на героїв українського національно-визвольного руху зводячи брудний наклеп про їхню ймовірну злочинність.

 Те, що Червона Армія, згідно ганебного договору Молотова – Рібентропа, окупувала територію Західної України замовчується. Те, що українцям не дозволили скористатися одним із принципів міжнародного права – права нації на самовизначення  теж замовчується. Совєтський Союз провів під контролем радянських окупаційних властей плебісцит – т.зв. “Народні Збори Західної України”. Метою цієї акції було надати вигляду законності анексії Західної України Совєтським Союзом.

Совєтський Союз порушив відоме положення ІV Гаазької конвенції 1907 року, яке регламентує режим воєнної окупації і визнає недоторканість приватної власності у сухопутній війні. У Західній Україні проводилися т. зв. “соціалістичні” перетворення, які полягали у повній ліквідації приватної власності.

Совєтський Союз порушив ІV Гаазьку конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, яка забороняє примушувати населення зайнятої території присягати на вірність окупанту. Призов українців Західної України у Червону Армію з відповідною присягою був кричущим порушенням міжнародного права.

16 серпня 1945 року в Москві було підписано договір під назвою: “Договір між Созом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон”. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 5 лютого 1946 року у Варшаві, після чого договір набув чинності. Підписуючи цей договір Совєтський Союз мовчасно згодився, що плебісцит 1939 року у Західній Україні був фікцією. А це значить, що українці Західної України до 5 лютого 1946 року, навіть ті, яким видали радянські паспорти, юридично, та й фактично громадянами СРСР не були, а значить ніяких зобов’язань перед урядом Совєтського Союзу не мали і мали право збройною силою чинити опір насильствам окупаційних радянських властей, її доблесної Червоної Армії, НКВД, міліції та іншим репресивним органам як українці, що проживали у Польщі. У цьому випадку вони не були не бандитами, не кримінальними злочинцями, як їх постійно трактували і намагаються ще й досі трактувати антиукраїнські політичні кола, а учасниками бойових дій.

З точки зору загальноприйнятих законів і звичаїв війни партизанський рух на окупованій агресором території абсолютно правомірний. Партизани є комбатинтами. Партизанська війна є особливим видом народної війни і носить справедливий характер.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 року в числі законних комбатантів називає особовий склад ополчень і добровільних загонів, включаючи особовий склад “організаційних рухів опору, які належать стороні, що перебуває у конфлікті, і які діють на її власній території або поза нею, навіть, якщо ця територія окупована”.

Конвенція передбачає, що цей особовий склад повинен відповідати наступним вимогам: а) мати на чолі особу, яка відповідає за своїх підлеглих; б) мати визначений і явно видимий здалеку знак рощрізнення; в) відкрито носити зброю; г)дотримуватись у своїх діях законів і звичаїв війни. У Додатковому протоколі 1 від 1977 року в цій крнвенції вказується також і на необхідність мати відповідальне командування, підпорядковуватися внутрішній дисципліні, дотримуватися норм міжнародного права. Особовий склад Української Повстанської Армії відповідав цим вимогам.

Совєтський Союз повністю ігнорував всі норми міжнародного права. Щоб позбавити УПА підтримки цивільного населення, СРСР порушував міжнародні конвенції, ним же підписані, і Практикував у Західній Україні жорстоке поводження з місцевими жителями, катування, взяття закладників, посягання на людську гідність, депортації на територію Росії в місця з суворми кліматичними і побутовими умовами. Все це робилося руками тих, які зараз числяться в Законі України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” як “колишні військовослужбовці, особи вільнонайманого складу, а також колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших формувань, що брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно терористичних груп фашистської Німеччини та інших незаконних формувань і груп на території колишнього Союзу РСР.” Це вони чинили злочин проти миру і людства. Це вони здійснювали геноцид українського народу.

Згідно з міжнародним правом, вояки УПА і члени збройного підпілля ОУН є учасниками бойових дій. Це значить, що репресивні заходи, застосовані щодо них каральними органами Радянської Росії були незаконними. Потерпілі від беззаконня мають бути не просто “реабілітовані”. Правонаступниця СРСР Російська Федерація повинна оплатити членам ОУН-УПА їх моральні та матеріальні збитки. Працівники т. зв. “правоохоронних” та інших каральних органів колишнього СРСР, які проживають на території України, всі повинні пройти перевірку на їх пичетність до геноциду українського народу. Винні мають бути позбавлені державної підтримки та покарані згідно з чинним законодавством  та міжнародними зобов’язаннями України.

До кримінальної відповідальності повинні бути притягнуті також ті, які в часи існування Совєтського Союзу, а також протягом 11 років незалежності займалися розпалюванням міжнаціональної ворожнечі, зводячи наклеп на український національно-визвольний рух у засобах масової інформації, в галузях науки, освіти, культури. Закон України “Про статус ветеранів, гарантії їх соціального захисту” має бути скасований Верховною Радою України як антиукраїнський.

Має бути прийнятий Закон чи Постанова Верховної Ради “Про визнання вояків ОУН-УПА, як учасників національно визвольної боротьби української нації” та Закон України “Про статус учасників українського національно-визвольного руху”, які мають гарантувати державну підтримку тим, хто кров’ю здобував незалежність України, а не захищав окупаційний московський режим від справедливого гніву українського народу.

Робота у цьому плані зі сторони Організації Українських Націоналістів, Центру Національного Відродження ім. С.Бандери ведеться.

    12 жовтня 2001 року з ініціативи Центру Національного Відродження ім. С.Бандери у місті Києві було проведено “круглий стіл” на тему: “Роль та місце ОУН і УПА в національно-визвольній боротьбі середини ХХ століття”. Участь в його роботі взяло багато відомих науковців, політиків, членів урядової робочої групи по вивченню ОУН-УПА, включно з її головою Станіславом Кульчицьким.

 У прийнятій резолюції говориться: “Нами опрацьовано значну кількість документів, проаналізовано різноманітні аспекти боротьби ОУН-УПА і ми переконані, що головною метою повстанських формацій було здобуття Української Самостійної Соборної Держави та поборювання тих сил, які цьому протидіяли... будівництво України, як правової, демократичної держави неможливе без встановлення історичної, національної та соціальної справедливості”.

Бракує одного – рішення найвищих державних чинників, яке б продемонструвало політичну волю влади до встановлення справедливості.

Кожен депутат Верховної Ради України отримав вимогу від патріотичних сил України підтримати дані законопроекти, які обов’язково будуть внесені на розгляд сесії Верховної Ради депутатами-націоналістами.

Ряд обласних, районних, сільських та селищних рад приймають на своїх сесійних засіданнях звернення до Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України з вимогою взяти активну участь у розробці Закону України: “Про статус учасників українського національно-визвольного руху”, де вимагають врахувати інтереси всіх учасників національно-визвольних змагань: воїнів ОУН-УПА, січових стрільців, воїнів УНР чи УГА, дивізійників тощо.

Ведеться, особливо молодими науковцями, дієва дослідницька робота. Видається ряд праць, які розкривають діяльність націоналістичного руху в усіх регіонах України.

На осінь готується конференція, на якій планується висвітлити боротьбу ОУН-УПА в загальноєвропейському розрізі, порівнюючи її з боротьбою інших національно-визвольних рухів опору.

Історії неможливо зупинити. Я впевнений, що боротьбу ОУН-УПА в Україні все таки буде визнано на державному рівні тим чи іншим керівництвом, як національно-визвольну боротьбу української нації.

Але найбільшою вдякою їм, нашим героям, напевне буде побудова вільної, багатої і процвітаючої української держави, за яку вони боролись.

Герої не вмирають, вони лише відходять у вічність, залишаючи після себе справу, послідовників, ідеї.

Можна сказати, що легенда, символ і заповіт, що дала нам УПА тоді стануть живою дійсністю, коли ми, наші діти та онуки житимемо тими ідеалами, тим духом, тією жертвою, посв’ятою і любов’ю до рідної землі й народу, що ними жили й горіли герої ОУН-УПА. На великодушній жертві нашого народу і його героїв виросте вільна, самостійна й суверенна Україна.

 

Слава Україні!

Іван Гавдида