20 вересня Івановi Гавдидi мало б виповнитись тридцять сiм... Пригадується 20 вересня 2002 року, коли ми, кiлька добрих друзiв, разом з iменинником, ходили тихими вуличками осiннього Тернополя: жартували, мрiяли, будували плани. Не судилось... Не вберегли...
    За два днi до трагiчної загибелi автор цих рядкiв та друг Іван прийшли з поклоном до пам'ятника І.Франку. Вшанувавши Каменяра, ми ще хвилин двадцять спiлкувались, i саме тодi виникла iдея пiдготувати матерiал до газети про дiяльнiсть Івана Гавдиди як депутата Тернопiльської обласної ради. «Про всiх пишуть, Іване, - зауважив я, - а Ти десь пропав». - «Ще встигнеться,- усмiхнувся Вiн, - давай пiд час наступного приїзду...».
    І ось Іван приїхав до Тернополя, приїхав у своє рiдне селo Саранчуки. Назавжди... А я тепер маю обов'язок написати те, що «встигнеться»...
    У стрiмкому вирi останнiх подiй змiшалось усе - щире i лицемiрне, спiвчутливе i байдуже, публiчне й особисте. Знайшлись десятки, а «потрiбно буде», й сотнi голосiв, якi заявляють право на пiдтримку, розумiння, коментарi. Мабуть, зараз iнакше i не може бути. Мабуть, Іван розумiє i толерує таку ситуацiю, навiть ТАМ, так як завжди розумiв тут...
    Важко пережити втрату, велику втрату. Ще важче перебороти у собi розпач, тугу за батьком, братом, тим, ким був Вiн для нас. Пам'ять зобов'язує до дiї, до вшанування. Попереду, напевно, чимало заходiв, якi розкриють усi гранi Гавдиди-нацiоналiста, Гавдиди-полiтика, Гавдиди-вчителя. Вiн увiйшов до пантеону Українських Героїв, хоча не любив пафосу, зайвої слави, iдеалiзацiї, не замислювався, Ким буде ПІСЛЯ, - його хвилювало iнше - що буде ПІСЛЯ, хто буде ПІСЛЯ? Вiн «горiв», щоб встигнути зробити найбiльше, найкраще, щоб виплекати гiдних послiдовникiв. Про це все ще напишеться, ще скажеться... А сьогоднi хочеться розповiсти просто про Людину. Хоча, не «просто», бо тiльки справжнiй чоловiк, з великої лiтери, мiг залишити такий глибокий слiд у серцi...
    Найвiрнiшим товаришем можна вважати того, з ким завжди вiдчуваєш себе затишно, впевнено i спокiйно. Добру ауру навколо Івана було помiтно неозброєним оком, щирим i незаздрiсним. Не раз, перебуючи поряд iз ним чи у Бережанах, чи у Тернополi, у Києвi, чи iнших мiстах, селах, дивувався - скiльки людей впiзнають Його, звертаються iз своїми болями, проблемами. Вiн, навiть розумiючи, що не в Його компетенцiї розв'язати цi проблеми, завжди терпеливо вислуховував спiврозмовникiв, радив, як найкраще вийти з тiєї чи iншої ситуацiї. Якщо ж Вiн брався комусь допомагати, то вiдкладав особистi справи, жертвував сiмейним затишком, але доводив справу до кiнця.
    Вiн мав ритуальне право припiзнюватись на зустрiчi зi своїми побратимами через постiйну зайнятiсть. Тi Івановi «15 хвилин» були, є i залишаться найприємнiшими спогадами нашої юностi. Скiльки разiв ми збирались на центральному входi нашого залiзничного вокзалу i виглядали «зелений плащ i сумку на колiщатках», а потiм знову i знову чекали Його приїзду.
    Вiн любив жартувати. Мабуть, саме несхитний оптимiзм, здатнiсть сприймати усi подiї через призму iронiї та самоiронiї, тримали Івана на плаву в найкритичнiшi моменти життя. Скiльки крилатих фраз, «коронних» анекдотiв та iсторiй залишив Вiн пiсля себе! До нестями боляче промовляти у минулому часi. «Як каже мiй добрий приятель Іван Гавдида».
    Постать Івана завжди притягувала, - було у ньому щось таке, щире i свiтле, яке, мабуть, не пiддається рацiональним поясненням, але має магнетичну дiю. Дуже багато людей планували свою роботу, своє життя, вiдштовхуючись вiд двох моментiв - «до» i «пiсля» приїзду Івана. Чимало iдей, якi iнколи здавались безперспективними, завдяки Івановi отримували розвиток, реалiзовувались. Тому з Ним радились усi: вiд зовсiм юних, до людей похилого вiку, прислуховувались до Його думки i поважали її. Час вiд часу у нас виникала потреба навiть наслiдувати Його. Десь пiдсвiдомо ставилось самому собi запитання: а як би вчинив у цiй ситуацiї Іван? Вiн умiв приймати правильнi, оптимальнi рiшення, а тому усi Йому довiряли.
    Надзвичайно приємно було вiдбувати з Ним мандрiвки або робочi поїздки, адже Вiн мiг будь-яку банальну справу перетворити на цiкаву i неординарну подiю. Його весела вдача допомагала долати гори перешкод. Часом, зовсiм втомлений, Іван сiдав на переднє крiсло «черепашки» (так називав Вiн нашу «Таврiю») i всю дорогу мiг проспiвати, проговорити на рiзноманiтнi теми. Зараз видається, що Вiн дiйсно поспiшав якомога бiльше сказати, переконати, подiлитись теплом серця.
    Пiсень Вiн знав чимало. Пригадую, як на початку лiта цього року ми, по дорозi з Києва до Тернополя, проспiвали добру сотню українських пiсень, жодного разу не повторившись. Пригадую, як веселились, повертаючись з Холодного Яру, чи матчу футбольних збiрних України та Іспанiї... Рiднiшi спогади важко вiднайти.
    Вiн часто спiвав пiсню про «дiвчину з села Саранчукiв». Вириваючи себе iз суєтної колiї життя, Вiн, бодай би раз на мiсяць, вiднаходив можливiсть поїхати у рiдне село, до батькiв, до друзiв дитинства. Його там завжди чекали i радо зустрiчали. Іван не цурався сiльської роботи, бо завжди у рiдному селi вiдпочивав вiд стресiв та перевантажень. Дуже радiв, коли вдавалось побувати у рiднiй сторонi разом з дружиною Наталею та сином Назарчиком. Сiм'я була для Івана справжньою святинею. Але про мiсце, яке займала у Його життi родина, слiд буде написати окремо, i тiльки тому, хто матиме на це ПРАВО...
    А нам залишається жити у безкiнечному снi. Саме у снi, бо нiхто не зможе переконати нас, його друзiв, що Івана з нами бiльше немає. Ми вперто ходитимемо на вокзал, тримаючи «у правiй руцi будяк, а в лiвiй - газету «Шлях Перемоги», щоб зустрiчати свого побратима за вiдомим тiльки нам ритуалом. Ми знаємо, що у Нього є право трiшки припiзнитись...

Олег Вітвіцький