Минає 40 днів, як не стало друга Івана Гавдиди – “Лісового”. До сьогодні не віриться, що його немає серед нас. Живемо очікуванням, коли він знову приїде з Києва, щоб запалити, підняти, повести.

У пам'яті залишається лише спогад про непересічну особистість, яка прагнула змінити світ, зробити його добрішим та кращим. У, здавалося б, безперспективній боротьбі з “вітряками”, Іван вмів перемагати. Він жив жадобою перемоги і не пасував перед труднощами.

Палко любив свого сина Назара, дружину Наталю. Де б не був у світах, нагадував про себе рідним, бодай телефонним звідомленням. Рідко завертаючи до свого села, він любив віддатись праці на батьківському полі, допомагати батькам.

Про нього багато можна згадувати як про політика, християнина, друга, товариша і побратима. Він жив для інших. Його справою стала Україна і за неї він поклав своє молоде життя.

Сенсом його життя не стали ні влада, ні кар'єра, ні гроші. У нього були інші цінності, які, на жаль, сучасне українське суспільство не вельми цінує.

Його правилом було допомагати друзям. Багато хто завдячує Іванові місцем праці чи навчання. Сприяв щоб якомога більше благ столичного розподілу потрапляли на Тернопілля. Саме завдяки йому надходило медичне гуманітарне обладнання та ліки в клініки; книги в бібліотеки Тернопільщини. Іван жив у повному розумінні цього слова. Він поспішав жити, неначе знав як мало часу йому відведено для цього. Його вела віра у щасливий завтрашній день. Життєдайний оптимізм Івана вселявся в душі оточуючих і, особливо, молоді. Щасливе завтра він бачив у молодих. Тому так багато уваги приділяв вишколу молоді, навертав її до активного життя. Він розумів, що лише морально, духовно і фізично здорова нація здатна збудувати сильну і багату державу. Християнські, націоналістичні принципи є тим фундаментом, що сприяють цьому. І саме ці зерна він сіяв у молоді душі.

Він не соромився своїх націоналістичних переконань. Навпаки, Іван був відвертий і впертий у відстоюванні принципів українського націоналізму, чим викликав до себе повагу друзів та ворогів. Його політичні промови слухали, до порад прислухалися. Він не хотів бути некомпетентним, займався самоосвітою. Пам'ятаю, не будучи фінансистом, Іван детально опрацював бюджетний кодекс і виступав кваліфікованим опонентом начальника обласного управління фінансів під час прийняття обласного бюджету. Для опонентів він був незручний: "кусався", не міг змовчати перед фарисейством. Страшною для них була його іронія. Він бачив їх наскрізь, відчував їхнє лицемірство.

Іван був сильною і незламною особистістю. Його переконань не змінив навіть попередній замах на життя. Він був готовий прийняти смерть, навіть таку підлу. Перед одруженням він попередив свою майбутню дружину: "Я с українським націоналістом", давши цим зрозуміти, що вона повинна бути готова до несподіванок.

Його риси характеру, ідейне загартування сприяли в утвердженні Івана в організованому націоналістичному русі. Доволі швидко він став членом Проводу ОУН, а після X Великого Збору ОУН став заступником Голови Організації. Саме завдяки його активній праці ОУН почала відроджуватись в Україні, посилювати свої впливи, рухатися на схід: у Донбас, Крим, Полтавщину.

Вміючи жартувати, Іван швидко міг зав'язати розмову із незнайомою людиною. Його сила переконань дозволяла йому знаходити багато друзів, їх у нього було багато: від простого селянина чи робітника до народних депутатів України. Свідченням цього став його велелюдний похорон. Як говорив один священник, це був урочистий похорон. З ним прощався Київ, Тернопіль, Саранчуки. Смуток огортав присутніх, був жаль, були сльози. Над сумною процесією витав Іванів дух. Він сднав побратимів до боротьби, до чину якого не встиг закінчити "Лісовий”.

Іван любив цей вислів: "Герої не вмирають, вони лише відходять у вічність, залишаючи за собою ідеї та справи, послідовників". І він не помер. Він лише відійшов, передавши свою справу нам, його друзям і послідовникам. Тепер вага обов'язку лежить на наших плечах, а Іванове коротке життя стане прикладом і дороговказом щоб сповнити своє приречення до кінця.

П.Лемко