Відійшов у вічність паш близький друг Іван Гавдида. Боляче, не хочеться вірити, але жорстока реальність б'є у скроні, закипає гіркотою втрати близької нам людини. Якось несподівано ми зрозуміли ким він був для пас. Не тільки керівником, другом, а справжнім Провідником, у повному розумінні цього слова.

За життя більшість з нас навіть не задумувалися над цим. Звичайний собі чоловік, що був поруч з нами, з подібною у багатьох моментах біографією. Говорив, жартував, працював, кохав, ростив сина. Одним словом, жив повноцінним життям. Але за звичайною поведінкою крилася особистість, феномен якої ще довго осягатимуть друзі, побратими, біографи.

Він хотів бачити свою націю щасливою, а Україну - авторитетною світовою державою. Цій меті і присвятив свою волю, помисли, життя. Глибоке розуміння історичних процесів, вчення українського націоналізму, яке стало його переконанням, сприяло тому, що цю мету і шляхи її здійснення Іван бачив чітко і яскраво. Невпинно йшов до неї і вів за собою нас. Організовуючи і керуючи нами, він ніколи не підкреслював цього, а подавав це як працю команди, відзначаючи всіх і кожного зокрема. І його підтримка окрилювала, спонукала до дії, до ініціативи.

А якщо хто-небудь пропонував щось нереальне або неправильне, він ніколи не заперечував коротким "Ні". Незважаючи на час, якого йому завжди не вистачало, Іван знаходив можливість вислухати співрозмовника, і в результаті розмови ми починали розуміти свою помилку.

Він вмів і підкорятися рішенню колективу, навіть якщо не погоджувався. Пригадую, як на засіданнях обласного проводу КУНу, не раз, після результатів голосування, друг Іван говорив: "Я не згоден з вами, але ви проголосували "За" і я буду виконувати." І ми переконувалися, що правим був він, його безпомилкова інтуїція. Особливо яскраво це проявилося під час президентських виборів 1999 р. Був період, що він один говорив, що Марчук не той, за кого себе видає. Час підтвердив його правоту.

Іван завжди був душею компанії. Його життєрадісність, добрий гумор, навіть у найскладніших ситуаціях, був для нас підтримкою і розрадою, надавав сили.

І ще одна феноменальна здатність. Все, до чого він мав відношення, було пройняте його доброю енергією, оптимізмом. Це стосувалося і людей, які його оточували. Пригадую, як під час виборів 2002 року один з членів Ліберальної партії назвав працівників штабу О. Гуменюка, яким керував Іван, "гавдидівцями". Це дуже показовий факт, адже були в свій час мазепинці - послідовники Мазепи, петлюрівці, були і є - бандерівці і, я впевнений, коли б не смерть, були б і гавдидівці.

Так, ми його за життя не зуміли повністю оцінити, але це зробили наші вороги, вороги України. Вони побачили його неординарні здібності, зрозуміли небезпеку для себе і...

Для сучасних можновладців він був особливо небезпечним, тому що руйнував систему влади, яка тепер називає себе "українською", а насправді, народилася ще в листопаді 1917р. у Петербурзі. І тому на запитання хто його вбив, я можу впевнено відповісти - СИСТЕМА. Та сама система і зграя, що знищила Міхновського, Петлюру, Коновальця, Бандеру, Івасюка, Стуса, Чорновола, Гонгадзе, Білозіра та багатьох інших.

Івана не стало. Але залишилася не завершена справа, за яку він віддав своє молоде життя. Залишилися ми, його побратими, друзі, соратники. Тепер ми повинні довершити те, що не встиг наш Провідник, По іншому бути не може.

Подолянин